Для чого народжується людина? У чому полягає сенс життя? На це вічне філософське питання депутат Вінницької обласної ради Лариса Білозір відповідає, даруйте за каламбур, своїм життям.

«Кожен з нас має іти на Небо сходами добрих справ і будувати гармоній світ для наших дітей, – каже. – Вони ж бо – наше прийдешнє… Хоча, якщо вдуматися, то ми – їхнє майбутнє, їхня Доля! Те, що ми дамо їм в дитинстві: любов, турботу, освіту, творчий розвиток – те і буде їхнє майбутнє. А колись і вони стануть майбутнім своїх дітей… Недарма кажуть, що цей світ судитимуть діти. Такий закон буття!»

Бути будівничою Долі підростаючого покоління, на думку Лариси Білозір, – означає впливати на події в державі та брати в них активну участь.

Упевнена у своїх силах, ця молода цілеспрямована тендітна, але вольова і харизматична жінка доводить це щоденно. Її позитивна енергетика відчувається у кожному слові та русі. А вміло застосовуючи ефективні стратегії наших праматерів, вона ніби врівноважує світ: дає життя, сумлінно виконує свої професійні обов’язки, активно розбудовує громадянське суспільство, займається благодійністю і при цьому залишається красивою, люблячою та турботливою.

ДОСЬЄ

Лариса Білозір народилася 24 вересня 1981 року у смт Тростянець в родині відомого аграрника, а нині народного депутата Миколи Кучера. Вчилася у Тростянецькій школі. Закінчила Національний університет ім. Т. Г. Шевченка (магістр з міжнародних економічних відносин). Ступінь MBA здобула в Міжнародному інституті менеджменту у Брюсселі. Кандидат економічних наук. Успішно завершила Школу місцевого самоврядування Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO. У 2016-2017 р.р. брала участь у програмі Української школи політичних студій та отримала Диплом про закінчення Школи Ради Європи у Страсбурзі.

З 2007 по 2013 рік очолювала один з відділів ТОВ «Зернопродукт». Нині – депутат Вінницької обласної ради, а також директор Благодійного фонду, що допомагає онкохворим дітям, та голова Громадської організації «Життя та розвиток громад». Переможець конкурсу «Покровитель Культури», лауреат всеукраїнської премії «Жінка ІІІ Тисячоліття» у номінації «Перспектива». Як керівник ГО двічі отримала перемогу у номінації «Регіональна благодійність» у конкурсі «Благодійна Вінниччина», а також у національному конкурсі «Благодійна Україна» в номінації «Благодійність в соціальній сфері».

Заміжня. Матір двох доньок – 8-річної Анни-Марії та 3-річної Лізи.

БЛІЦ

Життєвим максимумом людини має бути… Віра в Бога, шана до батьків та любов до Батьківщини.
Щоб люди ішли за тобою,.. іди за ними.

Сучасна жінка… – не декорація і не фон на тлі подій сьогодення, а сила, здатна впливати на хід історії.

Діти по своїй природі… святі і чисті, це радість і щастя, Любов, яка стала зримою.

Доля сильних жінок – цілеспрямованих, успішних, упертих, сміливих – це дар і виклик одночасно. Бо таки непросто у наш час суспільних катаклізмів, загального практицизму та нестримної меркантильності одночасно робити професійну кар’єру, провадити активну громадську, політичну та благодійну діяльність, і при цьому ще й знаходити час на родину та особистий розвиток. Тим не менш, наша співрозмовниця – жінка-лідер у багатьох значеннях цього слова. Багатогранна, як діамант, кожна сторона якого по-своєму доповнює одна одну. Тому одразу зазначимо, що ця міксована за своїм жанром публікація – лише віддалена спроба подати портрет такої неординарної особистості як Лариса Білозір. Швидше – лише окремі штрихи до нього…

*** «Життя – не збіг обставин, а результат вибору»

Лариса Білозір – яскравий приклад self made. Бо що б там не говорили про сприяння у її кар’єрі впливового батька, все ж вона “зробила себе” сама. З раннього дитинства хотіла приносити користь людям. Саме тому питання розвитку громад, підтримки людей похилого віку та допомоги важкохворим дітям вона поставила вище матеріальних благ, бізнесової кар’єри та й просто гарного столичного життя. Її частіше можна побачити разом з простими людьми у віддалених районах Вінниччини, де вона реалізовує соціальні, культурні та освітні проекти, опікується нужденними, організовує дозвілля для сільської малечі, радше ніж на столичних акціях.

– Безперечно, батько для мене – взірець порядності, людяності та честі, – говорить Лариса. – Але кожен з нас сам обирає свою стезю, свій життєвий баланс. Маленькою батько часто брав мене на жнива (він так багато працював, що вдома ми майже його не бачили). Ті трепетні спомини живуть у моїй душі й нині: густий дух збіжжя, гуркіт техніки, кропітка робота людей в полі і батько у товаристві комбайнерів та шоферів заповзято обговорюють робочі моменти… У підлітковому віці батько вирішив відправити мене, сільську дівчинку, до свого друга фермера в штат Айова (США). Пів року я навчалася в американській школі та працювала. Вивчила англійську мову, познайомилась з чудовою великою дружною родиною, які дбали про мене як про рідну, і… вперше заробила свою трудову копійчину (плата за те, що фарбувала ферму та косила траву навколо будинку). І все ж я дуже сумувала за рідною домівкою, рахувала кожен день до повернення в Україну. Здавалося б, нехитра «польова педагогіка». Однак саме у такий спосіб я пізнавала справжню ціну насущного і вчилася любити рідну землю. Мабуть, тоді й зрозуміла, що наслідуватиму свого батька у його щирому прагненні розвивати село, яке абсолютно обгрунтовано вважають колискою української нації. Тож отримавши диплом Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка та після навчання закордоном повернулася працювати в село, аби впроваджуючи світовий досвід, допомагати людям. Нині ж – живу на два міста і безліч сільських громад. У Києві – фонд, що допомагає онкохворим діткам, і сім’я (чоловік та дві донечки); у Вінниці – робота в обласній раді; а загалом на Вінниччині і безпосередньо у Тростянці – моє коріння. Тут живуть мої бабусі, у яких я зупиняюся, коли працюю у громадах, мої виборці – люди, які довірили мені захист своїх інтересів, друзі, однокласники, діти, якими ми опікуємося. Вінниччина це мій рідних край, дорога моєму серцю земля, моя Батьківщина.

– Далеко не кожний депутат може похвалитися такою активністю та результативністю, яку за два роки роботи у Вінницькій обласній раді продемонстрували Ви. Якими є пріоритетні напрямки Вашої діяльності?

– Передусім, це широке коло соціальних питань: забезпечення фінансування важливих соціальних об’єктів в області, допомога та написання для громад грантових проектів, навчання їх представників, допомога у співфінансуванні. Враховуючи поганий стан значної кількості садочків, шкіл, ФАПів, Будинків культури, водогонів, доріг, сконцентрувалась на залученні коштів на їх ремонт, реконструкцію, запровадження енергозбереження в навчальних закладах, на екологічних проектах.

Переконана, що громади мають стати активними, а села розвиватись. Тому я йду до людей і говорю з ними – ми проводимо форуми, «круглі» столи. Як член комісій обласного конкурсу розвитку тергромад, екологічного конкурсу та конкурсу Державного фонду регіонального розвитку готую та підтримую громади для участі в цих конкурсах. За моєї ініціативи створено Центр розвитку громад для допомоги по написанню грантових заявок, здійснюється партнерське співфінансування проектів громадською організацією, яку я очолюю (за 2016-2017 рік ми залучили 8 млн. грн. як партнери у реалізації проектів розвитку громад). Є райони, які писали по кілька проектів в рік, а після спільної роботи вони пишуть та реалізовують десятки грантів.

Інший напрямок, який я веду вже багато років – це допомога та захист прав важкохворих дітей: онкохворих, дітей з рідкісними генетичними захворюваннями, з інвалідністю, хворих на гепатити. Лише за зверненнями до Вінницьких обласної та районних рад профінансовано лікування таких пацієнтів на суму майже 1,5 млн. грн.

– Як голова профільної комісії з питань місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою Ви багато уваги приділяєте питанню об’єднання та розвитку територіальних громад. Переконані, що децентралізація – кращий шлях для наших сіл?

– Не потрібно боятися змін! На сьогодні в Україні вже створено 712 об’єднаних територіальних громад, з них 35 – на Вінниччині. І ми бачимо на досвіді Томашпільскої, Вапнярської, Бабчинецької, Тульчинської, Шпиківської, Мурафської, Тростянецької Об’єднаних територіальних громад, що такий курс – курс вперед – дає можливість розвивати громади власними руками, а не чекати манни небесної з Києва. Люди тут обрали справжніх господарів, які змотивовані розвивати свої громади.

Децентралізація дозволила сільським радам в рази збільшити свої бюджети. Бо якщо раніше, щоб вибити кошти з держбюджету на село, голові сільради доводилося колоти кабана та везти в Київ хабаря, то нині, отримавши нарешті фінансовий ресурс, відповідальність та повноваження на місця, сільради можуть дозволити собі утримувати у належному стані амбулаторії, клуби та ін. Крім того, зникає корупційна складова, оскільки громада отримує можливість контролювати процес фінансування. За останні 3 роки децентралізації зроблено більше, ніж за усі попередні 24 роки незалежності. І все ж цього недостатньо. Адже що стосується інфраструктури, то мешканці багатьох сіл позбавлені елементарних умов. На мою думку, на першому місті має бути якість життя людини – відремонтовані та оснащені школи, дитсадки, культурні та медичні установи, освітлені вулиці, облаштовані площі, облагороджені парки, розчищені водойми, проведені водогони, організоване дозвілля дорослих та дітей. Тому я й намагаюся пришвидшити децентралізацію та залучити державні, грантові й проектні кошти в соціальний розвиток області.

– А Вам не здається, що люди вже просто зневірилися у тому, що система, яка діє роками, може змінитися?

– Зміни можливі! Я в цьому переконана. Децентралізація і подальше формування об’єднаних громад сприятиме зміцненню місцевого самоврядування та виховає свідомих, активних громадян, які будуть діяти злагоджено, контролювати дії влади та впливати на неї. Я завжди кажу, що спроможність громади – це не гроші, спроможність – це її люди. Активні, небайдужі, які вважатимуть, що держава- це я, а не те, що інші з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то у нас вже була б достойна держава.

Скажімо, громади мають самостійно приймати рішення про передачу в оренду земель, що знаходяться за межами населеного пункту. Адже хто, як не місцеві жителі найбільше зацікавлені у максимальній орендній платі і краще знають, хто буде добросовісним господарем. До речі, за розрахунками експертів, лише від ефективного розпорядження землями місцеві бюджети зможуть отримувати додатково до 2 млрд. грн. щорічно. Погодьтеся, це досить суттєві фінансові надходження. Окрім того, місцеві громади мають стати фінансово незалежними та співпрацювати з роботодавцями, домагатися створення нових робочих місць, сприяти працевлаштуванню молоді, залучати інвестиції на свою територію.
Ефективне місцеве самоврядування – це рушійна сила, яка здатна зробити довгоочікуваний євроремонт в країні. Український народ заслуговує на нове життя, життя за новими якісними стандартами.

– Які конкретні кроки у цьому напрямку робите і яких досягли результатів?

– Без зайвої скромності скажу: пишатися є чим. За останні 2 роки Вінницька обласна рада та адміністрація спільно з органами місцевого самоврядування та соціально відповідальним бізнесом реалізували 453 проекти на суму майже 100 млн. грн. При цьому, фінансування з обласного бюджету склало 37 млн. грн., з фонду ДФРР виділено 350 млн. грн. на розвиткові проекти у Вінницькій області, з фонду конкурсу з природоохоронних заходів – біля 105 млн. грн.

Лідером у написанні проектів є Тростянецький район, де мене було обрано обласним депутатом. У селах Тростянеччини в рамках обласного конкурсу розвитку тергромад за останні 2 роки нам вдалося спільно з сільськими громадами реалізувати близько 80 проектів, а також залучити кошти з держбюджету, нашої громадської організації та бізнесу для реалізації якісних проектів, які через обмежений ресурс обласного бюджету не пройшли конкурс, але були дуже потрібними громадам. Для порівняння: у 2015 році у рамках обласного конкурсу проектів Тростянецький район виграв всього лише 5 проектів. На сьогодні ж, завдяки злагодженій роботі громад, районної і обласної влади, народного депутата Миколи Кучера, у кожній сільській раді Тростянеччини за останні два роки ми реалізували від трьох до 5-ти проектів. Це – ремонти в навчальних закладах, ФАПах, амбулаторіях, будинках культури, музеях, технічне обладнання шкіл, роздільний збір сміття, встановлення баків, освітлення, тротуари, інклюзивні проекти для дітей з інвалідністю тощо.

Також були залучені кошти обласного фонду охорони навколишнього природного середовища на озеленення Тростянця, створення фіто-кліматичних зон, придбання сміттєвозів, розчистку парків, а найближчим часом буде профінансовано будівництво мережі каналізацї з екологічного фонду.

Спільно з активною громадою, місцевою, обласною владою, народним депутатом за підтримки уряду, у Тростянці зроблено справді багато: реконструйовано центральну площу, паркову зону, відремонтовано музичну школу, яку я тут закінчила, приведено у належний стан дорогу, тротуари. Відкрили також сучасний Спортивний комплекс – Центр дозвілля та культури. 30 років він був у занедбаному стані, тож я маленькою не мала змоги туди ходити – і як же приємно мені сьогодні бачити, що завдяки спільним зусиллям діти та жителі селища нарешті мають сучасне місце для занять спортом та можуть відвідувати 20 різних секцій та гуртків. Тростянець вже інший, охайний, сучасний, привітний і дуже позитивний! Але багато змін ще попереду…

– Очолювана Вами організація отримала перемогу в Регіональному та посіла друге місце в Національному конкурсі «Благодійна Україна-2017». Вітаю!

– Дякую. Так, нашу Громадську організацію відзначили у номінації «Благодійність неурядового сектору»… Ми залучили мільйони гривень, допомагаючи співфінансувати важливі для сільських, селищних та міських громад області проекти. Хотіла б звернути увагу на те, що наша громадська організація виграла та реалізувала 3 міжнародні гранти на загальну суму 30 тис. євро. Залучивши ці кошти, вдалося створити новий Центр соціальної активності для людей похилого віку, реалізувати грант «Літні, поважні – сучасні» Німецького фонду IVZ, а також відкрити один з найкращих в Україні інклюзивних майданчиків для діток на візочках та Центри реабілітації для діток з інвалідністю у м. Бершаді та с.Баланівка. А цьогоріч ми розширили географію співпраці з громадами та надали співфінансування громадам, щоб підтримати проекти в Тульчинському, Тростянецькому, Томашпільському, Шаргородському, Чернівецькому та інших районах на 3 млн. грн.

– У себе на окрузі Ви змінили процедуру прийому громадян: не люди їдуть до Вас, витрачаючи час і кошти, а Ви їдете до них, у глибинку…

– Так і має бути! Депутат повинен не просто знати потреби людей, він мусить відчувати їхні бажання та прагнення. Власне, виїзні прийоми я організувала для зручності спілкування з виборцями, оскільки звертаються до мене переважно люди похилого віку та важкохворі. Це вплинуло не тільки на якість розгляду звернень, а й на збільшення їх кількості. Так, на останньому виїзді я мала зустріч із понад сотнею виборців. Окрім того, у моєму рідному Тростянці працює громадська приймальня. Інколи мені навіть закидають, що я занадто «лобіюю» Тростянецький район. Але ж це моя мала Батьківщина, де усе таке рідне і щемке до болю. Кожна стежинка, кожне деревце у парку… Тут я бігала до школи, тут живуть мої друзі, родичі, бабусі та дідусь. І я дуже хочу, аби мої рідні та близькі мали гідні умови життя. Однак маю сказати, що звернення надходять не лише з мого округу, а з усієї області, тож ми вже сформували мобільну приймальню, куди можуть звертатися жителі з інших районів. По можливості – реагуватиму на усі звернення. Я взагалі відкрита до спілкування: дуже багато звернень надходить на фейсбук, вайбер – люди пишуть або скидають фотографії звернень. І не потрібно нікуди їхати, щоб завезти оригінали, так питання вирішуються оперативніше. Часто звертаються учасники АТО та члени їхніх сімей, в основному щодо навчання, організації дозвілля та лікування дітей, інших нагальних проблем. Завжди реагую та відгукуюсь. Найбільше ж звернень щодо матеріальної допомоги у лікуванні. Тільки з депутатського фонду мною надано адресної матеріальної допомоги 141 громадянину, однак депутатських фонд обмежений і вже сьогодні його річний об’єм станом на кінець півріччя вичерпаний. У людей стільки проблем і зараз лікування настільки дороговартісне, що ці кошти мізерні у порівнянні з потребами.

*** «Громадянами не народжуються. Ними стають»

– Нещодавно Ви брали участь у Всесвітньому форумі за демократію, який проходив у Страсбурзі. Який привезли досвід?

– Форум був присвячений проблемам гібридної демократії, подолання корупції, популізму, розвитку незалежних ЗМІ, боротьбі з фейковим новинами та гендерній рівності. Головний меседж заходу – необхідно створювати мережу «просвітлених» громадян, адже громадянами не народжуються, ними стають. Політики замість того, щоб експлуатувати страхи населення для приходу до влади, радше повинні добиватися посилення демократичних принципів, етики дискусій, залежності не від особистостей, а взаємодії громадян, колективного будівництва, добровольчих зусиль. Інше питання, чи будуть громадяни активно залучатися до процесів прийняття рішень, якщо вони перебувають за межею бідності… Ось чому економічний розвиток держави та добробут громадян України має бути на першому місці.

– Яке враження справив на Вас Європейський суд з прав людини?

– Нашу делегацію ознайомили із практикою Суду та пояснили причини відмови громадянам України у 97% позовів, адже на розгляді Суду було понад 12 тисяч позовів від українських чорнобильців. На жаль, Європейський суд зазначає, що відмовляється розглядати такі справи, через невиконання Україною рішень Європейського суду, цим ризикуючи почати функціонувати як частина української системи правосуддя. А вона далека від ідеальної і дуже часто не виконуються рішення судів, а права людей часто порушуються.

– Пані Ларисо, депутатські повноваження Ви поєднуєте і з активною діяльністю у Благодійному фонді, що допомагає важкохворим дітям. Це досить складна і морально виснажлива робота – дарувати маленьким пацієнтам та їхнім батькам хоч якийсь промінчик надії …

– Мій вибір був свідомим. Ти стаєш на стежку, йдеш по ній і робиш те, що можеш робити. Ми стукаємо у всі можливі інстанції. Розумію, що допомогти абсолютно усім неможливо. Але сидіти, склавши руки, теж не вихід. Як сказав Достоєвський, жодні багатства світу не варті однієї сльозинки дитини… Мабуть, благодійну роботу, а також участь у громадській діяльності я можу вважати найкращими здобутками у своїй професійній самореалізації.

– Продовжуючи медичну тему: чи зміниться ситуація із впровадженням медичної реформи?

– Систему надання медичної допомоги населенню слід змінити докорінно. Здоров’я нації, особливо дітей та людей похилого віку, має стати головним пріоритетом і чинником перетворень у нашій державі, адже людське життя немає ціни. Нам потрібно використовувати міжнародний досвід розвинених країн, таких як Франція, Німеччина, Іспанія та переходити на європейську соціальну модель медицини на основі державного медичного страхування. У Німеччині, наприклад, діє так звана система Бісмарка. Відповідно до неї кожен громадянин платить 5,5% з доходів і отримує якісні медичні послуги.

Сьогодні ж українська медреформа далека від впровадження такої необхідної страхової медицини і має ряд ризиків через концентрацію всіх ресурсів в одній структурі – Національній службі здоров’я із не зовсім зрозумілим статусом і відповідальністю. На мою думку, така “псевдореформа” приведе до небажаного стану, коли створений монопольний монстр при Міністерстві охорони здоров’я буде розпоряджатися на свій розсуд 80 млрд. грн., буде заключати договори і фінансувати медзаклади, вирішуючи кому жити, а кому ні, замість децентралізації і передачі таких повноважень органам місцевого самоврядування на місця.

Я – за реформу, але пропацієнтську та пролікарську, яка збереже, а не зруйнує медицину. Ці кошти мають бути передані на місця, де самі заключатимуть договори з лікарнями і їх контролюватимуть. Боюсь, що поки реалізують принцип “гроші йдуть за пацієнтом”, запрацює скоріше принцип “скільки захотіли – стільки дали”. МОЗ не враховує думки та рекомендацій не тільки органів місцевого самоврядування, а й навіть професійних медичних асоціацій, медичних профспілок, українських медичних працівників.

Так, через зрив міжнародних закупівель на сьогодні навіть в національній дитячій спеціалізованій лікарні “Охматдит”, як і в інших лікарнях – відсутні життєво важливі препарати та витратні матеріалі. Мільярди гривень, виділені з бюджету на закупівлі, – а медикаменти, які держава вже оплатила для людей – відсутні, тому що саме МОЗ в договорах з міжнародними організаціями дозволило відтерміновувати поставки медикаментів… до 1,5 роки з моменту оплати. А коли ліки надходять, нарешті, до України, в багатьох з них термін придатності не відповідає потребам пацієнтів.

Українська медицина дійсно потребує радикальних змін і вже будь-які зміни здаються потрібними! Але ця реформа навіть не передбачає впровадження страхової медицини, а чергова спроба сконцентрували кошти в одних руках може зруйнувати навіть те, що є! Якщо на місцях є інтерес допомагати нашим громадянам, то керівництво МОЗ своїми діями та недофінансуванням може заблокувати роботу медзакладів. Багато красивих презентацій про медреформу, але задумаймося, що змінить вона для людей? Обіцяють створити ринок послуг. Але це ж не базар! Треба думати про доступність і якість. Медицина не може брати ринкову модель, адже це життя людей і в багатьох випадках дітей, незахищених верств населення, які цей ринок не витримають.

*** Індикатор демократії

– Торік Ви стали лауреатом Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття». За активну участь у політичних, державних, доброчинних справах та волонтерстві Ви отримали відзнаку у номінації «Перспектива». А що означає для Вас бути «Жінкою третього тисячоліття»?

– Як на мене, відчути своє покликання. Ми самі творимо баланс у своєму житті. Хтось реалізовує себе у творчості; хтось – вибудовуючи кар’єру; ще інші – створюючи домашній затишок… Для мене важливо – приносити користь іншим і коли мені це вдається, отримую від цього задоволення, особливо, коли бачу результати нашої спільної роботи з людьми та громадами. Коли у мене звільняється хоч трішки часу, я обов’язково знайду якийсь проект, аби цей час заповнити.

– А хто для Вас ідеал Жінки ІІІ тисячоліття?

– Матір мого чоловіка – народна артистка України Оксана Білозір. Вона не лише талановита й красива, а ще й дуже відважна та сильна духом жінка, потужний політик. Свого часу Оксана Володимирівна разом з покійним чоловіком, відомим композитором Ігорем Білозіром, та гуртом “Варта” давала концерти для військовослужбовців під час бойових дій в Афганістані. Оксана Білозір об’їздила весь Афганістан на БТР-і, душмани навіть називали її називали “Біла ханум” (біла пані) і не насмілювалися стріляти. А сьогодні – вже на Сході України війна – вона знову своїми піснями піднімає дух наших воїнів. Окрім того, розробляє законопроекти з психологічної реабілітації та соціальної адаптаціїї учасників АТО. На її рахунку вже понад 300 наших бійців і волонтерів, яких вона у співпраці з державними структурами звільнила з полону сепаратистів. Щоразу, коли вона з моїм батьком їдуть у зону бойових дій (Оксана Білозір разом з Миколою Кучером вже чотири роки поспіль відвідують наших хлопців напередодні Нового року, Пасхи, Дня Захисника Вітчизни, підтримують транспортними та технічними засобами, забезпечують одягом та харчами, організовують зустрічі та концерти), я молюся за них та тих героїв, яким потрібна їх допомога. Саме від них я вчуся бути впевненою у собі, вміти приймати рішення і відповідати за свої вчинки, служити людям, підтримувати тих, хто потребує допомоги.

– Маючи такий прекрасний взірець для наслідування, самі про велику політику не думали?

– Сьогодні, мабуть, вже нікого не потрібно переконувати в тому, що представництво жінок в органах державної влади є одним з індикаторів демократичного суспільства. Але, за моїми спостереженнями, сильній українській жінці з її морально-ціннісними орієнтирами дуже складно «вижити» у брудній політиці. Через це більшість самодостатніх патріоток знайшли себе у волонтерстві, у сподвижництві, у творчості. І все ж не варто опускати руки. Я не люблю політику в такому вигляді, як вона функціонує в Україні, але треба іти у політику і робити її моральною. Тільки таким чином ми зможемо змінити життя своїх дітей. Хіба проблемні питання шкіл, садків, лікарень, громад в цілому мають політичну приналежність? Ні, бо в центрі всього має стояти людина, якість її життя, її фізична, соціальна, психологічна та екологічна безпека. Тому я вважаю, що на рівні місцевого самоврядування має бути поменше політики і побільше конкретних справ. А що ми на сьогодні маємо на рівні держави – епідемію брехливих, фейкових новин, задача яких внести смуту, розсварити та розрізнити нас, створити думку, якої не існує, яка вигідна олігархам та телевізійним ЗМІ, які їм належать. Часто формуються негативні та депресивні настрої, адже суспільство, якому нав’язують негатив, більше готове до пропаганди та маніпуляцій думкою.

– Якщо ми вже торкнулися теми жінки у політиці, наскільки депутатський мандат змінив ритм Вашого життя? Ваш характер став жорсткішим?

– Останнім часом у мене справді похвилинна тарифікація: відрядження, зустрічі з людьми, реалізація соціальних проектів, різні культурні, освітні, спортивні акції в районах Вінниччини. Інколи я в дорозі по 10 годин в день, за тиждень можу наїздити до 3 тисяч кілометрів… Втім, з іншого боку, я вже звикла і це навіть дисциплінує. Зрештою, сьогодні настав час нам, жінкам, стати «агентами змін» і корисними справами змінювати обличчя держави. Головне – не боятися брати на себе відповідальність і впевнено рухатися вперед. У мене взагалі є “одинадцята” заповідь: не бійся!

Щодо характеру… Життя міняє усіх. Я можу бути і жорсткою, і м’якою, залежно від ситуації. Важливо, вчитися толерантності, чути, говорити з людьми і бачити інших, розуміти, що кожного щось турбує, в усіх щось болить.

– Ніколи не хотілося зняти з себе таку величезну відповідальність перед людьми, колективом?

– Ніколи. Не з моїм темпераментом.

– Ви вірите в Бога?

– Так. Я православна, а чоловік – католик. Ми з дітьми ходимо і в православні храми, і католицькі костели. Вважаю, що Господь єдиний, а кожен з наc – Його частинка…

*** Про щастя материнства

– Ларисо, наша зустріч відбувається напередодні Дня захисту дітей. Як молода мама двох чарівних донечок, що б побажали українським малюкам?

– З чоловіком Андрієм ми виховуємо восьмирічну Анну-Марію і Єлизавету, якій півроку тому виповнилося 3 роки. Донечки – моя найбільша втіха і радість. Саме вони підняли для мене планку на рівень, досягти якого можна лише щоденною та наполегливою працею. Скажу більше: вони не просто надихають, а ще й … навчають. Анна-Марія, наприклад, постійно бере активну участь у різних благодійних заходах. Під час благодійної акції для поранених столичного військового шпиталю, яку ми організували разом з членами Наглядової ради Асоціації благодійників України, співачкою Анжелікою Рудницькою, донечка вийшла на сцену разом зі своєю зірковою бабусею і дуетом заспівали для наших героїв пісню «Україночка». В школі за її ініціативи неодноразово проводили благодійні ярмарки, де діти збирали кошти для важкохворих діток з Вінницької області, також ми виконували їх новорічні побажання.

А щодо побажань з нагоди свята, то нехай доля буде постійно доброю до усіх діток. Нехай їх усюди супроводжують радість і удача, підтримка, розуміння і любов близьких людей, особливо ж – матерів. Бо це вони плекають духовну ауру нації. Міцного усім здоров’я, щастя, добра і благополуччя! Божої благодаті, віри і надії на краще життя!