В ці дні ми відмічаємо День примирення та пам’яті жертв Другої світової війни та 74-річницю Перемоги над нацизмом, поминаємо 72 мільйони загиблих людей, з яких кожен сьомий українець.
На фронтах Другої світової війни з тодішнім ворогом боролися троє моїх прадідусів. Двоє з них так з війни і не повернулися. Мій прадід Мартин Кучер, загинув на фронті під час Яссько-Кишинівської операції. Ворожа куля забрала його життя під містечком Алба, в Румунії, там і нині його могила. Інший – Кіндрат Червонецький, як і багато інших вінничан, загинув на початку 1941, його ім’я залишилось тільки на пам’ятнику загиблим воїнам у Тростянці.
Третій прадідусь, що на фото, якого звали Сила Кіндратович, на щастя, з війни повернувся, але до того родина отримала дві похоронки на нього. Його забрали на війну з Києва, куди він з дружиною та донькою переїхав. Працював на будівництві аеропорту «Київ». Під час війни також брав участь у Яссько-Кишинівській операції, де і отримав важке поранення. Втратив пам’ять. Документи його знайшли на полі бою, тому і вирішили, що він серед померлих. Його дружина – моя прабабуся ,- на той час повернулась з донькою в Ганнопіль, до рідні. Після похоронки з фронту вбита горем дружина захворіла. Але хід історії змінив випадок.
Коли у сусідню Кирнасівку повернувся після поранення на фронті військовий, який був в Румунії з прадідусем Силою, він і розповів, що той живий і перебуває десь у шпиталі в Умані. В той час з Вапнярки через Кирнасівку проходила залізниця, якою ешелонами везли поранених. Часто потяги стояли просто серед поля, а люди з сусідніх сіл виносили їсти військовим, за рахунок чого фактично вони і виживали.
Місцеві постійно розпитували у армійців інформацію з фронту, дізнавались, де їх рідні, розмовляли. Тоді ж моя прабабця пішки здолала відстань у 465 кілометрів до Умані і там, обходивши усі медичні частини, куди звозили поранених, лише в останній школі, де був госпіталь, їй, вказали на чоловіка без пам’яті, але який увесь час повторював одне ім’я – Ліда, – так звуть його доньку – мою бабусю. Прадідуся ледь можна було впізнати. Поранення було важке. Все своє післявоєнне життя він так і прожив з роздробленими лопаткою, ключицею і травмою черепа. Але продовжив працювати будівельником у колгоспі в Ганнополі. Таких історій безліч, як і родин, які не оминула Друга світова війна.
Через декілька десятиліть, на жаль, наше покоління також увійде в історію як живі свідки нової війни. Найстрашніше, що губить життя українців «друг», з яким колись пліч-о-пліч наші прадіди визволяли землю від нацистів. Вже занадто багато наших сучасників сьогодні не повертаються з окопів додому. Історія повторюється. І тому я ніколи не зрозумію тих, для кого війна – це не лихо, а гордість.
Саме тому на День пам’яті та примирення я обираю червоний мак. Це символ тих, хто знає справжню ціну миру і хто каже сьогодні війні: «Ніколи знову!» Це знак пам’яті кожному, хто віддав своє життя заради того, щоб жили ми.
В цей день я молюся за те, щоб всі наші воїни повернулися до своїх сімей. Я молюся за перемогу України, щоб ми вистояли на всіх фронтах. І я прошу Бога про те, щоб наші діти та онуки ніколи не знали, що таке війна.