Ми належимо до покоління, яке ніколи не могло і уявити, що у наш час війна знову стане нашою щоденною реальністю. Ми росли на радянських фільмах про Другу світову та на спогадах рідних. Я була впевнена, що ані я, ані мої доньки ніколи не переживуть навіть частину того жаху та болі, який пережили мої рідні.

На фронтах Другої світової війни з тодішнім ворогом боролися троє моїх прадідусів. Двоє з них так з війни і не повернулися.

Мій прадід Мартин Кучер, загинув на фронті під час Яссько-Кишинівської операції. Ворожа куля забрала його життя під містечком Алба в Румунії, там і нині його могила. Інший прадідусь – Кіндрат Червонецький, як і багато з вінничан, загинув на початку війни у 1941. Зараз його ім’я викарбовано на обеліску загиблим воїнам у Тростянці.

Третій прадідусь, якого звали Сила, на щастя, з війни повернувся, але до того моменту родина отримала дві похоронки на нього. Прадідуся Силу забрали на війну з Києва, куди він з дружиною та донькою переїхав. Працював на будівництві аеропорту «Київ», нині ім.. Сікорського. Під час війни він також брав участь у Яссько-Кишинівській операції, де і отримав важке поранення. Втратив пам’ять. Документи його знайшли на полі бою, тому і вирішили, що він серед померлих. Його дружина – моя прабабуся ,- на той час повернулась з донькою в Ганнопіль на Вінниччину до рідні. Після першої похоронки з фронту вбита горем дружина захворіла…

Але хід історії змінив випадок. Коли у сусіднє село Кирнасівку повернувся після поранення на фронті військовий, який був в Румунії з прадідусем Силою, він і розповів, що той живий і перебуває десь у шпиталі в Умані. В той час з Вапнярки через Кирнасівку проходила залізниця, якою ешелонами везли поранених. Часто потяги стояли просто серед поля, а люди з сусідніх сіл виносили їсти військовим завдяки чому фактично поранені військові і виживали. Місцеві постійно розпитували у армійців інформацію з фронту. Дізнавались, де їх рідні.

Тоді ж моя прабабуся пішки здолала відстань у 465 кілометрів до Умані і там, обходивши усі медичні частини, куди звозили поранених у пошуках свого чоловіка. Лише в останній школі, де був госпіталь, їй, вказали на чоловіка без пам’яті, але який увесь час повторював одне ім’я – Ліда, – так звуть його доньку – мою бабусю.

Прадідуся ледь можна було впізнати. Поранення було важке. Все своє післявоєнне життя він так і прожив з роздробленими лопаткою, ключицею і травмою черепа. Але продовжив працювати будівельником у колгоспі в Ганнополі. Таких історій безліч, як і родин, які не оминула Друга світова війна.

Через декілька десятиліть, на жаль, наше покоління також увійде в історію як живі свідки нової війни. Найстрашніше, що губить життя українців «друг», з яким колись пліч-о-пліч наші прадіди визволяли землю від нацистів. Вже занадто багато наших сучасників сьогодні не повертаються з окопів додому. Історія повторюється. І тому я ніколи не зрозумію тих, для кого війна – це не лихо, а гордість.

Саме тому на День пам’яті та примирення я обираю червоний мак. Це символ тих, хто знає справжню ціну миру і хто каже сьогодні війні: «Ніколи знову!» Це знак пам’яті кожному, хто віддав своє життя заради того, щоб жили ми.