У покинутих сільських хатах Олексій та Людмила Альошкіни відкрили музеї.
«Ми тут бережемо святе місце», – мимохідь сказав у розмові Олексій Альошкін.

І справді, щойно потрапивши в село Букатинку (яке раніше звалося Богатинкою – чи то від слова «багата», чи, ймовірніше, це – «Божа хатинка», «Боже місце»), де живе родина скульпторів Альошкіних – відчуваєш: це місце – обране…
Тут все вражає якоюсь надприродною красою. Мальовничі схили, вкриті запашним, вищим за людський зріст, різнотрав’ям, ведуть до тихої, загадкової річки Мурафи. Тут, в долині річки, живе величний водоспад, взимку він замерзає і перетворюється на кришта- леву сиву бороду, яка зветься Дідо. А на високому березі річки тисячолітні вітри створили одне з чудес природи – еолові стовпи. В долині ростуть рідкісні трави, занесені до Червоної книги: аконіт, сон-трава, горицвіт, ковила, проліски, печіночниця, і навіть…мигдаль та орхідеї.

Не дивно, що на цих землях споконвіку жили люди: обробляли землю, ліпили горщики, працювали з каменем, молилися в скельно- му храмі. Їх називали по-різному: жителями Буго-Дністровської культури (а це 7 тисяч років до н.е.!), трипільцями, скіфами, сарматами, правловянами… І тисячі років, з дня у день, лунала над долиною Мурафи найпрекрасніша для букатинців пісня: «тук-тук-тук» – це каменотеси «визволяли душу» із золотистого букатинського пісковика.

1980 року в Букатинку приїхала молода пара – Олексій і Людмила Альош- кіни, оселилися в старій хатині, народили сина Петра і почали тесати камінь. «Тук-тук-тук» – знову застукало серце
Букатинки…

Людмила називає Букатинку батьківщиною, хоча народилася і виросла у Мінську. Але саме з Букатинки родом її батько, бабуся, прабабуся.

Оскільки Олексій, майбутній чоловік, цікавився скульпту- рою, Людмила «видала» йому: «А у нашому селі каменотеси працюють, а в музеях баби стоять, вибиті з пісковику».
– Я подумав: «Та не може цього бути! – зізнається Олексій. – Адже нас вчи-ли, що є грецька скульптура, італійська…але українська? Словом, не дуже їй повірив, зате погодився поїхати на Букатинку, пересвідчитися на власні
очі, а заодно і у Вінницю в музей – подивитися на кам’яну бабу.
– Коли ми приїхали в Букатинку, Олексій одразу познайомився з місцевими каменотесами, – додає Людмила. – Їх тоді ще чоловік 11 було. Побачив, що є традиція створення кам’яних хрестів, скульптури на цвинтарях. Спробував сам обробляти камінь. Я бачила, як він відчув і полюбив Букатинку. Це було дуже важливо для мене.

– Букатинка подарувала нам свободу, – кажуть Альошкіни. – А що може бути важливішим для творчих людей?
І якщо дехто каже, ніби в селі немає належних умов для творчості, – неправда! Бо творчість не потребує комфорту, творчість – це духовне!

В Букатинці їхнє життя стало ще цікавішим і насиченішим. Ходили в походи по наддністрянському краю, збирали легенди та перекази, вивчали місцеву геологію. Обійшли ці землі вздовж і впоперек, пересвідчилися, що для них кращої землі немає.

Коли по сусідству продавали старі хатинки, Альошкіни купували їх і перетворювали на своєрідні музеї. Так, у Бу- катинці є хатка, де займаються театром тіней і малюють піском на склі. Є музей гончарства з сотнями глечиків, барилець і куманців, зібраних в походах по Придністров’ю. Є музей старожитностей з розписаною піччю та золотистими «павуками» над нею. Є хатка з роботами їхньої родини: з каменю, дерева, глини, писанки, живопис, графіка… Усередині всі ці хатинки встелені запашним сіном, зовні розписані казковими русалками, трипільськими колами, подільськими вазонами. А скільки цікавого про кожну річ розкажуть їхні господарі!

Та все ж головна любов родини Альошкіних – букатинський пісковик.
– Пісковик – це мудрість, сивина століть, це філософія вічності, – резюмує Олексій.
Здається, він знає про нього все: як камінь зароджувався тисячі років назад, вбираючи у себе морські прикраси – мушлі, камінці, молюски. Для формування 1 см цього унікального каменю потрібні десятки тисяч років! У його породі буває до 40 назв напівкоштовних камінців! А ще Олексій знає, чому у каменотесів магічним є число 4, чому над кар’єром майже ніколи не йде дощ, чому старі люди стоять годинами біля каменотесів за роботою, чому «камінь завжди правий»… і ще стільки всього, що навіть у двох томах книжки «Обереги над Мурафою або душа Букатинського каменю», написаною усіма Альошкіними разом, не помістилося все, що в цій унікальній родині знають про свій край і свій улюблений камінь.

А скільки скульптур ними зроблено! По всій Україні стоять оберегами. До того ж, їхні пам’ятники часто з’являлися набагато раніше, ніж суспільство доростало до них. До багатьох і зараз ще не готове. Але вони лишаються вірними собі. І що цікаво, біль- шість робіт Олексій і Людмила створюють разом, у парі. Олексій часто починає роботу, а Людмила доводить, загладжує, доробляє.
– Як і в житті, – каже Олексій, – чоловік закладає фундамент, а жінка – матеріально втілює.
Наталя Сенемон

 

За матеріалами журналу «Світлиця».

P.S.: Під враженням від поїздки в Вила-Ярузькі й Букатинку, під враженням від Божественної аури родини Альошкіних.

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *